Холера (cholera)

Матеріали / Холера (cholera)

Сторінка 9

У разі сальмонельозного гастроентериту зневоднення рідко до­сягає III чи IV ступеня. Спочатку з'являється біль у животі, ну­дота, блювання, підвищується температура тіла і тільки пізніше приєднується пронос, у той час як холера починається з проносу, а блювання виникає пізніше, на тлі прогресуючого зневоднення. У хворих на сальмонельоз фекалії зеленого кольору з домішками слизу, смердючі. Часто виявляється збільшення печінки і селе­зінки, що нетипово для холери.

Шигельоз характеризується спастичним болем у лівій здухвин­ній ділянці, тенезмами, невеликою кількістю фекалій з домішками слизу та крові, чого немає при холері, майже не спостерігаються ознаки зневоднення.

У хворих на ешерихіоз підвищується температура тіла, посту­пово розвивається зневоднення (ексикоз), довго зберігається ка­ловий характер фекалій, які у маленьких дітей мають оранжевий колір.

Ротавірусний гастроентерит спостерігається у вигляді спалахів, переважно в осінньо-зимовий період, фекалії пінисті, зневоднення не досягає такого ступеня, як при холері. Часто виявля­ються гіперемія та зернистість слизової оболонки ротової час­тини глотки.

Отруєння мухомором зеленим (блідою поганкою) часто, як і холера, супроводжується синдромом ентериту, але для нього ха­рактерні різкий біль у животі і тяжке ураження печінки з жов­тяницею. Потрібно також диференціювати холеру з отруєннями сполуками миш'яку, метиловим спиртом, антифризом (велике зна­чення має анамнез), а також із тяжкими формами малярії.

Лікування. Першочерговою і найефективнішою в хворих на хо­леру є патогенетична терапія. Вона охоплює лікувальні заходи, що спрямовані насамперед на боротьбу із зневодненням і втратою ор­ганізмом хворого мінеральних солей, з ацидозом, а також на ней­тралізацію і виведення токсинів з організму, знищення збудника.

Оскільки тяжкість перебігу холери зумовлюється гострим зне­водненням, то найістотнішим слід вважати своєчасну та якісну ре-гідратацію шляхом парентерального введення ізотонічних сольових розчинів. Регідратація здійснюється в два етапи: перший — первинна регідратація з метою компенсації водно-електролітного дефіциту, який вже є, другий — корекція втрати води та електролі­тів, що продовжується.

Обов'язковою умовою ефективності регідратаційної терапії є вирішення трьох питань: які розчини, в якому об'ємі і як їх слід вводити хворому.

Перший етап регідратації має бути проведений протягом пер­ших годин хвороби. Об'єм розчинів повинен дорівнювати початко­вому дефіциту маси тіла, про який можна довідатись з опитуван­ня хворого або його родичів. Є кілька способів визначення загаль­ного об'єму рідини, потрібної для регідратації. Найбільш прос­тий — це вже згадуваний метод визначення об'єму рідини за втра­тою маси тіла. Можна використати також формулу Філіпа

V = 4*103 (d – 1,025) * P

де V — об'єм рідини, мл; D — відносна густина плазми крові хво­рого; 1,025 — відносна густина плазми крові в нормі; Р— маса ті­ла хворого, кг; 4*103 — коефіцієнт. Щоб визначити необхідний об'­єм рідини, можна використати, показник відносної густини плазми крові хворого. Так, на кожну тисячну долю підвищення відносної густини плазми понад 1,025 вводять парентерально 6—8 мл ріди­ни на 1 кг маси хворого.

На початковому етапі регідратаційної терапії обов'язковим є визначення потрібного об'єму регідратаційної рідини через кожні 2 год. Для цього з такою ж періодичністю визначають відносну густину плазми крові, іонограму крові, реєструють ЕКГ. Доціль­ним є також періодичне визначення гематокритного числа загаль­ного рівня білка плазми крові та кількості еритроцитів.