Посттромбофлебітичний синдром нижніх кінцівок і вен таза

Книги / Хірургічні хвороби (Я. Чумак) / Захворювання вен нижніх кінцівок / Посттромбофлебітичний синдром нижніх кінцівок і вен таза

Сторінка 2

Шкіра ураженої кінцівки стає блідою або синюшною, її температура підвищується незначно. Відмічаються підвищення пітливості стопи і гомілки, міжпальцеві тріщини, попрілість. Через дефекти шкіри потрапляє інфекція, яка викликає повторні бешихові запалення, целюліт або тромбофлебіт.

У більшості хворих розвивається вторинне розширення підшкірних вен кінцівки. Зазвичай розширені вени утворюють звивисту сітку. Незначне їх розширення не відповідає вираженим порушенням трофіки. Рідко вторинний варикоз формується у вигляді крупних магістральних стовбурів, що можна прийняти за первинний варикоз. Розширення вен може передувати тромбозу. В цьому випадку симптоми посттромбофлебітичної хвороби приєднуються до симптомів варикозної хвороби і сприяють розширенню вен. Варикозні стовбури і вузли вен на гомілці часто "вмуровуються" в запальні інфільтрати, стягуються рубцями, тому нерідко не помітні й навіть погано пальпуються в інфільтрованих тканинах.

Недостатність венозного кровобігу в кінцівці призводить до склерозу шкіри і підшкірної жирової клітковини, дерматиту й екземи нижньої третини гомілки. З'являються свербіж і підвищена пітливість. При розчухуванні травмується шкіра і через дрібні її дефекти в тканини потрапляє інфекція. У подальшому екзема може поширюватися на всю кінцівку й інші ділянки тіла. Виділення з виразок, мазі, мило, синтетичні панчохи можуть алергізувати шкіру гомілки і весь організм, стати причиною екземи.

Набряк кінцівки сприяє хронічному асептичному запаленню підшкірної жирової клітковини і розвитку рубцевої тканини. Шкіра потовщується, стає червонуватою або коричневою, теплою. Пізніше підшкірно-жирова клітковина і шкіра скорочуються, рубцюються і стоншуються, з'являються виразки. Зазвичай вони виникають після незначних травм, дерматиту, целюліту або невеликих гнійників. Виразки загоюються атрофічним, безсимптомним рубцем, схильним до рецидиву. Часто виразки ускладнюються інфекцією та нагноєнням і стають глибокими з вираженими гнійними виділеннями, що мають неприємний запах. Такі виразки дуже болючі, не схильні до загоєння, краї їх склерозовані, гіалінізовані. Іноді вони досягають великих розмірів, навіть циркулярно охоплюють усю окружність гомілки. Найбільш часто виразки локалізуються в нижній третині гомілки, рідше - в середній її частині й на стопі.

Перебіг посттромбофлебітичної хвороби хронічний. Хворі страждають десятки років. Декомпенсація флебогемодинаміки і трофічні порушення повільно прогресують. Усе частіше з'являються виразки, рецидивують екзема, бешихове запалення, целюліт, тромбофлебіт, який уражає все нові ділянки вен. Кожне загострення запалення або тромбофлебіту збільшує порушення крово- і лімфообігу кінцівки, посилює рубцеві процеси і неспроможність вен.

Діагностика

У типових випадках встановити діагноз посттромбофлебітичної хвороби неважко. її розпізнають на основі анамнезу (тромбоз глибоких вен у минулому), пальпації, даних огляду і проведення функціональних проб. У разі неясного діагнозу і планування оперативного лікування необхідне ретельне обстеження (флебографія, плетизмографія, реоплетизмографія, допплерометрія, фле-боманометрія, вивчення швидкості кровотоку й інших показників).

Суб'єктивні прояви захворювання зводяться до відчуття болю, тяжкості, підвищеної втомлюваності кінцівки, судом, шкірного свербежу.

Об'єктивними ознаками є набряк, розширення підшкірних вен, гіперпіг-ментація шкірних покривів, індурація підшкірно-жирової клітковини, трофічні виразки.

Для діагностики посттромбофлебітичної хвороби запропоновано багато різних функціональних проб і об'єктивних методів дослідження. Усі вони більшою або меншою мірою дозволяють оцінити стан глибоких і поверхневих вен, а також ступінь порушення венозного відтоку. Однак найбільш важливими в практичній діяльності є огляд хворого і флебографічне дослідження. Флебографія показана: а) при сумнівному клінічному діагнозі; б) для встановлення характеру і локалізації тромботичного процесу та вибору тактики хірургічного лікування; в) при вивченні результатів хірургічного лікування. Залежно від шляху введення контрастної речовини розрізняють внутрішньовенну, внутрішньокісткову і непряму флебографію. Виділяють також проксимальну і дистальну флебографію. Дистальна флебографія може бути висхідною і ретроградною.