Бруссе (1772-1838)

Видатні медики / Бруссе (1772-1838)

Франсуа-Жозеф Віктор Бруссе (Broussais) - відомий французький лікар, засновник медичної системи, названої його ім'ям. Франсуа Бруссе народився 17 грудня 1772 року в Сен-Мало, в Бретані. Закінчивши діжонська медичну колегію, він продовжував вивчати медицину в госпіталях Сен-Мало і Бреста, а далі в Паризькій медичній школі, де і захистив дисертацію в 1802 році. Вивчення медицини закінчив у Парижі у відомого лікаря Деженетта, після чого займався практикою до 1805 року. Надалі надійшов хірургом на Французький флот. За часів воєн першої імперії як військовий лікар брав участь у походах до Голландії, Німеччини, Італії, Іспанії. У 1814 році був другим лікарем, а потім в 1820 році професором у військовому госпіталі в Val-de-Grace (Валь де-Грас госпіталь - училище для підготовки військових лікарів). У 1830 році Бруссе займав пост професора загальної патології і терапії Паризького медичного факультету, через два роки він був прийнятий в члени Паризької медичної академії. Через 6 років, 17 листопада 1838 року, Бруссе помер у своєму маєтку в Вітрі. Доктор Бруссе створив систему уявлень про причини хвороб і методи їхнього лікування, яка відома як «бруссеізм». Його теорія, яку він називав фізіологічної, швидко завоювала симпатії в Європі. Бруссе мав багато послідовників у Франції, які називали себе «Фізіологічної школою». Необхідно сказати, що в теорії Бруссе фізіологія постає в деякому фантастичному вигляді. Доктору Лаеннеку довелося вести важку полеміку з Бруссе; боротьба була запеклою. Тим не менше цією теорією захопилися багато лікарів, наприклад Гуфеланд в Німеччині, а в Росії одним з її численних прихильників був М.Я Мудров. За словами Бруссе, життя в організмі людини підтримується тільки збудженням. Дуже сильне або занадто слабке збудження веде до хвороби, яка спочатку виявляється лише в одному органі, а потім «симпатичних» передається іншим органам. «Без попереднього страждання будь-якого органу загальних хвороб не буває», - говорив Бруссе. Найчастіше дратується шлунок і кишечник, і тому шлунково-кишкова запалення є основною патології. Сенс у тому, що в основі всякого хворобливого процесу лежить первинне роздратування, зокрема, подразнення або запалення різних відділів шлунково-кишкового тракту. Професор Бруссе заперечував наявність специфічних ознак хвороби. Всі хвороби, по Бруссе, походять від запалення, яке викликається роздратуванням (природу подразнень Бруссе обходить мовчанням). Виходячи з цих поглядів, прихильники бруссеізма головну мету лікування бачили в ліквідації або ослабленні запалення з допомогою кровопускань (п'явки на живіт і «симпатичних» уражений орган), блювотних, проносних засобів і голоду. Головне, звичайно, загальні та місцеві кровоізвлеченія. Доктор Бруссе лікував, переважно пускаючи кров. У суспільстві ходили страшні чутки про його метод лікування. «Він пролив більше крові, ніж всі наполеонівські війни разом узятих», - говорили в народі. Дійсно, його ланцет пролив ріки людської крові. У цьому сенсі ім'я Бруссе стало прозивним. Треба сказати, що в ту пору вибір лікування хвороби був невеликим, пускання крові було звичним методом. Всесильна терапія кровопускання як центрального пункту всієї терапії була настільки велика, що дуже мало хто лікарі XVII і XVIII століть могли від неї звільнитися. Коли Марія Медічі, дочка великого герцога Франциска I Тосканського, виходила заміж за 50-річного Генріха IV, їй виповнилося 24 роки. Незважаючи на квітучий вигляд і відмінне здоров'я королеви, Генріх, за словами свого лейб-медика Дюшена (1521-1609), змушував її лікуватися, вважаючи найважливішим правилом гігієни «виганяти всі обтяжливі надлишки, щоб не давати страждати природі». Король не розуміє життя без проносних і кровопускань і переконує свою дружину в благодійності такого режиму. Марія Медічі, поступаючись бажанням дружина, дозволяє робити собі прокол ланцетом в руці або в нозі. За кожну таку операцію придворний хірург Барден отримує 150 ліврів. За словами королеви, вона відчуває себе після цієї процедури «освіження та більш схильною до справ». Інша манія Генріха - це мінеральні води. Хоча він цілком здоровий, проте п'є щодня мінеральну воду джерел Пуг і Спа, очевидно бажаючи запастися здоров'ям на майбутнє. За його наполяганням такий режим дотримує королева, випиваючи до 9 склянок на день. Андре Лорен, канцлер університету Монпельє, з 1606 перший лейб-медик Генріха IV, і не намагається з цим сперечатися. Людовик XIII народився дуже болючим. З ранніх років він вже страждав хронічним катаром шлунка. Який лікував інших від золотухи накладенням рук за прикладом предків, сам Людовик XIII піддався пагубному лікуванню. Історик медицини Амелі д `Оссе (Amelot de la Haussaye) розповідає, що Бувар (Bouvard), головний лікар Людовика XIII, прописав своєму королю протягом одного року 215 блювотних ліків, 212 клістира (промивань) і 47 разів пускав йому кров. Такою була звичайна медична практика того часу. Людовик XIII помер сорока двох років від роду, треба думати не без активної допомоги своїх лікарів. Влада змінювалася, Людовіка змінювалися, методи ж лікування залишалися незмінними. Знамениті професора медичного факультету лікували Людовика XIV так, що тільки завидну здоров'я утримувало його на цьому світі. Можна собі уявити, як лікувався простий народ! Як лікували лікарі Людовика XIV, можна дізнатися з літопису його хвороб. Записи вели протягом більш ніж 64 років (з 1647 до 1711 р.) троє видатних лікарів: Антуан Валло, Антуан д `Акен і Гі-Крессан Фагон. Це унікальний випадок настільки тривалих спостережень, іншого письмового свідоцтва історія медицини не знає. «Нічого не може бути сумніше й забавніше цього справжнього пам'ятника медицині, - говорить історик медицини, оцінюючи лікувальну практику лікарів Валло, д` Акена і Фагона. У ньому вузькість і шарлатанство лікарів відтінюються ще потішнішим формою викладу. Читаючи його, не можна не посміятися над медичним факультетом, який представляли лікуючі лікарі та не поспівчувати бідній особі короля, на муки якого витрачалися справжні королівські суми грошей. Безперечно, потрібно було мати залізне здоров'я, щоб витримати це лікування Коновалов ». Завдяки Валло, лікаря монарха (він їм стане в 1652 р.), який щодня вів щоденник-бюлетень здоров'я короля, ми маємо можливість дізнатися, як лікували монарха. Валло пише, що спокій королеви і двору було «порушено раптової і сильним болем у попереку (область нирок) і у всій нижній частині хребта, яку Його Величність відчув у понеділок, 11 листопад 1647, о 5 годині вечора», перебуваючи в Пале- роялі. Королева зараз викликає першого лікаря короля Франсуа Вольта (1590-1652). У вівторок у Людовіка XIV була дуже висока температура і йому пустили кров. Те ж саме зробили вранці. «Відзначено хороший ефект, - пише в своєму щоденнику Валло, - від другого кровопускання». Проте того ж дня з'явилися гнійнички на обличчі і в багатьох місцях тіла. Було визнано віспа. Хоча в той час ця хвороба була відома, вона викликала сильну тривогу. У четвер вранці, на четвертий день хвороби, Гено і Валло, найвідоміші лікарі, до яких найчастіше зверталися в Парижі, були викликані до короля. Вольт головував на консиліумі, який був представлений лікарями Гено, Валло і панами Сеген, дядьком та племінником, першими медиками королеви. За традицією спочатку схвалили лікування, яке вже застосовувалося. «Обмежилися прдпісаніем продовжувати використання сердечних ліків, обмовившись, що треба поспостерігати за розвитком хвороби і тим, як бореться організм», - записав Валло. Але в той же день, від чотирьох до шести вечора, у короля почався маячня. У п'ятницю думки лікарів розділилися. Валло, якого підтримував його побратим Гено, зажадав терміново провести третій кровопускання (паризька школа традиційно робила наголос на кровопускання, від чого жертв було більше, ніж від хвороб), але наштовхнувся на заборону Сеген. Вислухавши суперечливі думки і порахувавши захворювання серйозним, що вимагає негайного лікування, перший лікар Вольт підтримав точку зору тих, хто був за кровопускання. Воно було відразу зроблено, що припинило подальше суперечка, оскільки супротивники цього лікування з шумом віддалилися з кімнати короля і висловили королеві свій протест, вважаючи засіб небезпечним, таким, що суперечить приписами медицини. До вечора марення не повторилася, але після третього кровопускання число гнійних прищів збільшилася в сто крат, підтверджуючи діагноз який Вальтье поставив 11 листопада під час ранкового огляду. 21 листопада температура піднялася і «всі інші симптоми проявилися з новою силою, а гнійнички, здавалося, підсохли стали огидного кольору». Запропонувавши, що ці симптоми виключають четверте кровопускання, читач зробить поспішних висновків. 22-го числа доктора прийшли до одностайної думки: четверте веносеченіе. Як тільки його зробили, відразу стала знижуватися температура. Але священний союз знаменитих медиків був зруйнований. Проти своїх чотирьох побратимів, розпорядчих п'ятого кровопускання - через чудового ефекту чотирьох попередніх, - виступив Валло, який тепер вважав за необхідне застосування проносного засобу. Він надав такий сильний тиск, що й інші тимчасово відмовилися від використання ланцету. Його Величності наказують «стакан Каломель і олександрійського листа». Отже, за 26 років до «Уявний хворий» ми почули знамените припис: дати клістира, потім пустити кров, потім очистити! Що поробиш, у кожного часу свої пристрасті. Мода існувала не тільки в одязі, а й у медицині, і буде існувати завжди. Принцеса Єлизавета-Шарлотта Баварська, друга дружина Філіпа I (мадам Пфальцський), згадує: «Як-то у квітні 1701, коли Людовіку XIV виповнилося 62 роки, йому з метою профілактики пускають кров, беручи не одну, а п'ять заходів крові. Короля сильно змінило те, що він втратив всі свої зуби. Вириваючи її верхні корінні зуби, дантисти вирвали добру частину його неба ». Перейдемо до заключної історії хвороби Людовіка, в якій доктор Гі-Крессан Фагон (1638-1718) - член медичного факультету, головний лейб-медик (з 1693 по 1715 р.) і один Людовика XIV, зіграв роль могильника свого монарха. Як запевняє історик Сен-Симон, Фагон був, можливо, «одним з найблискучіших умів Європи, жваво цікавилися всім, що мало відношення до його професії, він був великим ботаніком, гарним хіміком, навіть математиком». Але чи був він хорошим лікарем? Єлизавета-Шарлотта думає, що король прожив би ще кілька зайвих років, якщо б «Фагон не робив йому стільки промивань ... часто доводячи короля до кривавого поносу». Безумовно, в промивання необхідність була, Людовик був чудовим їдоках і завжди страждав шлунком. Принцеса Палатинська розповідає, що під час її присутності на обіді короля той з'їв 4 тарілки різних супів, цілого фазана і цілого глухаря, кілька страв салату, величезний шматок баранини з часником, 2 великих шматка шинки, коробку печива і на десерт масу фруктів і цукерок. Валло повідомляє: «Всю п'ятницю, 30 серпня, король перебував у стані прострації. У нього порушився контакт з реальністю. 31-го стан його ще більше погіршився, проблиски свідомості були вже дуже короткими. Смерть наступила 1 вересня 1715, в неділю, вранці, рівно за чотири дні до виконання королю 77 років. Доктор Генріх-Ледран (1656-1720), що знаходився біля смертного одра Людовика XIV, у своїх мемуарах повідомляє, що король помер від старечої гангрени. Однак таємна дружина Людовика XIV мадам де Ментенон вважала інакше. Вона каже, що король завжди був міцний. У свої 77 років він ще спав при навстіж розкритих вікнах, не боявся ні спеки, ні холоду, відмінно себе відчував у будь-яку погоду, їв у великій кількості свою улюблену страву - горох з салом. Самий великий з французьких королів володів і самим міцним здоров'ям аж до самої смерті. Але навіть організм Людовика XIV не витримав, здався ворогові, який виявився страшніше хвороби, - медицині. Духівник Людовик XIV батько Лашез (на честь нього названо найбільше паризьке кладовищі Пер-Лашез) обурювався, називаючи лікарів медичного факультету «недоумками». Людовик XIV помер у Версалі. З балкона виходить з покоїв короля о 8.15 ранку було оголошено про його смерть; на той же балкон 1974 через вийде король Людовик XVI, щоб заспокоїти народ, що вимагає його повернення до Парижа. Ну що ж, мабуть, не варто далі вдивлятися в це запорошене дзеркало історії медицини, доводячи, що кровопускання, будучи з сивої давнини центральним пунктом всієї терапії, призводило до сумних результатів! Французький клініцист Анрі Труссо (1801-1867) підняв боротьбу проти ідей Бруссе. «Якщо б лікарі знали природний плин хвороб, - говорив Труссо, - то вони застосовували б кровопускання набагато рідше, ніж вони це роблять, і не відновлювали б його, раз воно вже було зроблено». Посилаючись на роботи Луї (1787-1874), неодмінного секретаря Паризької хірургічної академії, Труссо говорив, що, незважаючи на тимчасове поліпшення, слідом за кровопусканням часто приходить смерть.