Ауенбруггер (1722-1809)

Видатні медики / Ауенбруггер (1722-1809)

  Леопольд Ауенбруггер (Auenbrugger von Auenbrugg) народився 11 листопада 1722 в Австрії, в містечку Лінц. Закінчивши у 1752 році медичний факультет Віденського університету, він провів у його стінах все своє життя; лише період з 1751 по 1768 поєднував з роботою лікаря в іспанському госпіталі Відня. Вихованець «старої віденської школи», Леопольд Ауенбруггер, скромний віденський практичний лікар, ординатор імператорської Віденської лікарні, в 1761 році вперше запропонував спосіб діагностики - перкусію. Перкусія (від лат. Percussio, буквально означає - нанесення ударів), метод дослідження серця легень та інших внутрішніх органів, заснований на тому, що звук, що виникає при вистукування здорових і уражених тканин, різний. Автор методу говорить, що «перкусія проводиться за допомогою м'якого і легкого постукування кінцями пальців по грудях. При постукуванні по грудній клітці здорової людини вона видає звук, аналогічний видаваному барабаном, обтягнутому сукном або інший грубої тканиною. Якщо звук більш високого тону, то це вказує на страждання внутрішніх органів; те ж у випадку більш глухого звуку, як якщо б вистукували стегно ». Цей метод поряд з вислуховування більше двохсот років залишався єдиним діагностичним засобом в убогому арсеналі лікаря. Ніщо не нове під Місяцем! Не будемо забувати, що ще в «Афоризми» Гіппократа говориться про перкусії як методі дослідження. Він застосовувався Гіппократом при скупченні рідини в порожнині живота і при тимпаніт (звук, що виникає при перкусії над порожнистим органом або порожниною, яка містить повітря). Є підстави припускати, що перкусія вживалася Гіппократом при розпізнаванні захворювань та інших внутрішніх органів, наприклад плеври. Леопольд Ауенбруггер ріс у родині Виноторговцям, і йому доводилося часто спостерігати, як трактирники вистукували бочки, щоб визначити, скільки в них залишилося вина. Вже будучи лікарем, він припустив, що таким же чином можна, напевно, визначити, чи мається на плевральних порожнинах рідина, яку звичайно виявляли тільки при розтині людей, померлих від запалення плеври. Згодом він з'ясував, що перкусіями можна розпізнати одностороннє або двостороннє скупчення рідини між плеври і легким - ексудативний плеврит, «водянка грудей», збільшення порожнини перикарда, серцевої аневризми, гіпертрофію та розширення серцевих шлуночків. Це, по суті, випадкове спостереження призвело до значного відкриття, втім, також як винні бочки, об'єктом, який привів до відкриття гальванізму, послужили кілька жаб, з яких передбачалося приготувати цілющий відвар для дружини Гальвані. Свої міркування, які стали результатом ретельних семирічних спостережень, Ауенбруггер описав в 95 - сторінковій трактаті латинською мовою «Inventum novum ex percussione thoracis humani ut signo abstrusos interni pectoris morbos detegendi» (Новий спосіб, як за допомогою вистукування грудної клітини вдається виявити приховані всередині грудей хвороби). На книгу Ауенбруггера не звернули уваги. Як відомо: немає пророка у своїй вітчизні. Мало того, на шляху перкусії став отець-засновник «старої Віденської» клінічної школи А. Де Гаенам, який зустрів у штики і висміяв пропозицію автора. Як це нерідко буває, сучасники не оцінили відкриття, про нього дізналися лише через 47 років. Книга Ауенбруггера вийшла у Відні в 1761 році на латинській мові. У 1770 році Р. де ла Шассаньяк частково переклав її на французьку мову і видав у вигляді додатку до свого керівництва із хвороб легень. І лише в кінці XVIII століття французький лікар, барон імперії Жан Корвізар, один з основоположників клінічної медицини, скористався відкриттям Ауенбруггера і після 20 років застосування перкусії на практиці перевів її повністю на французьку мову і опублікував у 1808 році, супроводивши схвальними коментарями. Барону імперії Жану Корвізару не можна відмовити в проникливості - не випадково ж він був особистим лікарем Наполеона I. Метод перкусії отримав загальне визнання, і йому судилося ввійти в практику в якості одного з основних прийомів діагностики. Мало кому відомо, що Ауенбруггер вказав на можливість лікування душевних хвороб камфорою. Значення відкриття чудового скромного віденського лікаря важко переоцінити. Інший видатний віденський лікар чеського походження Йозеф Шкода (1805-1881), спираючись на досягнення Ауенбруггера, аускультацію, розширив методи фізичної діагностики. Він заявив у протилежність що існував до нього думку, що «фізичні явища у хворому організмі не становлять ще самої хвороби, навпаки, вони тільки є виразом певних фізичних станів, які в свою чергу обумовлені хворобливими змінами». Завдяки цьому, симптоми знову зайняли належне становище в патології, яка в той же час стала вивчатися більше з клінічної, ніж з теоретико-природно-історичного боку. Шкода і інші віденські клініцисти скептично ставилися до теорій і теоретикам медицини. Зроблене Шкодою спостереження про те, що навіть важкі захворювання, самозцілення від яких на той час визнавалося неможливим, можуть самоізлечіваться, змусило лікарів відмовитися від вважалися неминучими і застосовувалися майже у всіх Сучай кровопускань і ліків. І, як це часто відбувається, впали в іншу крайність. «Ми можемо розпізнати, описати і зрозуміти хвороба, - говорить Шкода, - але ми не повинні навіть мріяти про можливість вплинути на неї будь-якими засобами». Цю точку зору сприйняли і багато інших віденські клініцисти, наприклад Йозеф Дітль, якому вершиною всієї клінічної мудрості видавався «вичікувальні образ дій», проголошений ще Гарвея. Це призвело до того, що численні лікарі, які залучаються Шкодою в дунайську столицю, визнавали, що, по суті, вся лікарська діяльність обмежується постановкою лише більш точного діагнозу. Деякі віденські лікарі намагалися примирити поліпрагмазії (одночасне призначення лікарських засобів) та нігілізм. Такі були Іоганн Оппольцер (1808-1871) і Адальбер Душек (1824-1882), останній став наступником Шкоди. Пізніше Отто Калера (1849-1895), Герман Нотнагель повернулися до ідей і традицій «старої Віденської школи».