Розвиток медицини в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї

Матеріали / Розвиток медицини в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї

Сторінка 4

Особливістю суто китайської медицини є метод лікування уколами — чжень-цзю (акупунктура) і припіканнями — моксами. В стародавні часи ефективність цих методів пояснювали тим, що припікання й уколи створюють «отвори для виділення нечистоти» з хворого тіла. Показання для призначення їх і опис застосування даються вже в «Трактаті» Бянь Ціо. Китайські вчені визначили на тілі людини близько 600 точок, в які нале­жить робити уколи при тих чи інших захворюваннях. Викори­стовувалися моделі людського тіла з точковими отворами в пев­них місцях, в які учням треба було навпомацки потрапляти голкою. В цих самих «життєвих точках» робили припікання, запалюючи пучечки клоччя або сухий полин. В дальшому, з розвитком методу їх було замінено спеціально виготовленими сигаретами з того ж матеріалу. При цьому запалені грудочки або сигарети не завдавали опіків, їх тримали на якомога ближ­чій відстані від тіла — тобто фактично виходила місцева тепло­ва процедура. Таким припіканням приписували не тільки місце­ву, а й загальну дію, включаючи довголіття. Досить докладно теорію і практику чжень-цзю-терапії викладено в трактаті «Нен-цзінь», що не раз доповнювався і перероблявся.

Чжень-цзю є найпоширенішим методом лікування і в сучас­ному Китаї застосовується в поліклініках та в стаціонарах. Цей метод лікування в наші часи досить поширений в країнах Євро­пи і Америки, вивчається в багатьох лабораторіях і клініках, зокрема і в СРСР. Лікувальний ефект його тепер розглядають як наслідок сенсорно-вісцерального рефлексу.

Особливу трудність для китайських лікарів становило ліку­вання жінок, яких за звичаєм вони не могли досліджувати без­посередньо, звільнивши від одягу. Лікар, ідучи до хворої жінки, завжди мав при собі ляльку жіночої статі, на якій жінка по­казувала лікареві хворі місця. Цим та ще визначенням пульсу й оглядом сечі обмежувалося все об'єктивне дослідження хво­рих жінок.

Стародавня медицина Китаю знала багато засобів лікуван­ня ран, переломів, вивихів, виготовлялися протези для ампуто­ваних. Уже в V ст. до н. е. у військових частинах були штатні лікарі. Із стародавніх хірургів особливо відомий був Хуа Ту (V ст. до н. е.), який робив порожнинні операції із знеболю­ванням, використовуючи для цього вино, опій, сік конопель.

У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні за­соби проти віспи: щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул вкладали в ніздрі дітей. У стародавніх писемних пам'ятках («Чжоуські ритуали», XI-V ст. до н. е.) радять обмивати все тіло через кожні 5 днів, мити голову через 3 дні, а руки — 5 разів на день. Рекомендувалися для здоров'я різні види спорту, розроблена була своєрідна система пластич­ної гімнастики, покликана відвертати увагу хворого від сумних думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій. В «Шицзін» підкреслювалось, наскільки важливо підтримувати в житлі чистоту.

Більшість здобутків китайської народної медицини були до­ступні тільки заможним верствам населення. Надзвичайна складність ієрогліфічного письма дуже обмежувала поширення грамоти і досягнень науки серед широких мас населення. Ста­новище не поліпшилось навіть із розвитком капіталізму в Китаї (початок XX ст.), коли в країну почали проникати досягнення європейської науки.