Поняття про ліки тваринного походження

Матеріали / Поняття про ліки тваринного походження

Сторінка 1

Продукти домашніх і диких тварин, птиці, риби, комах, окремі тваринні організми споконвіку знаходили широке застосування в практиці народного лікування усіх народів. Зумовлювалось це, з одного боку, багатовіковим досвідом, вивчення їх дії на організм, з другого – ілюзорними уявленнями про життя і смерть, про здоров'я і хворобу. Тут, як і в інших народних засобах лікування, знайшли поєднання раціональні і ірраціональні початки.

Раціональну основу мало лікування молоком та молочними виробами. Лікувальна дія їх скрізь загальновідома. Численні факти засвідчують велику популярність їх при лікуванні багатьох недуг.

В місцевостях, де тваринництво було основних заняттям, молочні вироби застосовували з лікувальною метою значно ширше. Населення Карпат, наприклад, тепле пряжене молоко пило і клало з нього компреси при простуді, особливо дитячій, з нього робили примочки до ран від порізу та укусу. Для лікування очних захворювань прикладали компреси з кислого молока, ним промивали рани, болячки, воно, як свідчать численні етнографічні матеріали, протидіяло укусові гадюки.

Горяни рекомендували при легеневих недугах, туберкульозі легень овече молоко, в ряді місцевостей України, як і Білорусії та Росії – козяче.

В деяких місцевостях досліджуваної території зафіксовано вживання кобилячого молока. На Закарпатті, Гуцульщині, Поліссі його пили при коклюші, на Східному Поділлі – при скарлатині. Гуцули лікували ним астму („задуха”, „ядуха”). Вживання кобилячого молока при захворюваннях дихальних шляхів відоме в практиці багатьох народів. Дані про це знаходимо в літературних джерелах середини ХІХ ст. Свіжу сметану скрізь застосовували при гнійній висипці, золотусі, наривах.

Коров’яче молоко застосовувалось і для натирання, служило основою для виготовлення мазей. Так, у селі Палиці Володимирського р-ну Ровенської області зафіксовано один з таких рецептів. При дитячому діатезі рекомендувалось масло, збите не з сметани, а з молока. При підозрі на туберкульоз готували суміш із масла, меду, горілки і внутрішнього несолоного сала. Усе це клали в пляшку, які щільно закривали, ставили у глечик з просом і запікали у печі. Готовий напій вживали по одній чарці на ніч.

Широке застосування на східнослов’янській території мали й інші тваринні жири – свинячий, собачий, бор сучий, ведмежий, гусячий, їжачий, а подекуди – кротовий, зміїний, черепаховий. Вони вважались добрими ранозагоюючими засобами, ними розтирались при простуді й ревматизмі, їх вживали внутрішньо при запаленні легенів, астмі й туберкульозі. В багатьох місцевостях „курячі сліпоту” лікували печінкою тварин. В одних місцях – це печінка чорної курки, в інших – поросяти, чорного, ще інших – волова чи теляча печінка.

Не можна відмовити у доцільності використання жовчі, вживаної, до речі, і науковою медициною. Різноманітність лікарських форм та широке коло недуг, при яких вона вживалась, дають підставу говорити про популярність цього засобу в народній медицині. Дія його в ряді випадків зафіксована в лікарських порадниках XVII-XVIII ст. Її вживали як зовнішнє, так і всередину. В першому випадку – у виді зігрівальних компресорів і як ранозагоюючий засіб. Гуцули при болях горла змащувати болючі місця свинячою жовчю.

Внутрішньо – при шлункових захворюваннях.

Є дані і з В’ятської губернії про вживання при епілепсії як внутрішнього крові голуба – чоловікам, голубки – жінкам.